Чому я пишу про реабілітацію?

Шість років тому я почав вести блог, бо мав простий мотив. Я відчував, що можу змінювати щось на краще в своїй країні. Медицина. Реабілітація. Якість допомоги дітям.

Я розумів, що самими текстами зміни не робляться. Тому писав не “про ідеальне”, а про реальну роботу і про інший підхід. Про те, що реабілітація дітей може бути веселою, мотивуючою і людяною.

У блога ніколи не було спонсорства. Я не робив рекламу на замовлення. І разом із цим, разом із щирою метою моїх намірів, з’являлися обмеження, інколи дуже відчутні.

Попри все, за ці роки тільки на Facebook у мене стало 6500 підписників. І я ціную це особливо, бо тема реабілітації дітей з інвалідністю не є популярною. Її не завжди хочеться бачити у стрічці. Але, виходить, комусь вона потрібна. Комусь корисно те, що я роблю.

Я не фанат соцмереж. Звісно, справжня робота відбувається в лікарнях і реабілітаційних центрах поруч із пацієнтами. Але коли виникає бажання не вести це далі, я намагаюся чесно відповісти собі, чи варто продовжувати. Тоді я перевіряю це трьома питаннями.

1) Чи стало краще дітям від того, що я веду блог? Сподіваюсь, що так. І мої пацієнти, і пацієнти багатьох фахівців, які беруть ідеї з мого блогу, отримують кращу терапію.

2) Чи стало краще сім’ям, що виховують дітей з інвалідністю? Думаю, що так. Бо за 6 років я отримав багато зворотного зв’язку і відгуків про те, що блог допоміг сім’ям обрати більш оптимальний шлях для своєї дитини.

3) Чи став я кращим фахівцем після того, як почав вести блог? Абсолютно так. Завдяки блогу я отримав багато нових знайомств, знайшов однодумців, взяв участь у різноманітних проєктах, а також частину з них організував.

Я дякую всім, хто мене підтримує в моїй громадській діяльності та в моїй роботі. І вдячний усім, хто критикує мої ідеї, бо це дозволяє мені бачити ширше і робити краще.

Дякую.