Історія про безбар'єрність

Один мій підопічний зараз перебуває на етапі оформлення інвалідності, і мати дитини має планове відвідування Пенсійного фонду.

Вона робить онлайн-реєстрацію, щоб отримати номерок на запис.

Зараз я зауважую, що реєстрацію вона робить пізно ввечері, бо бази Пенсійного фонду — електронні — часто не працюють.

І коли вона приходить до Пенсійного фонду наступного дня, виявляється, що вона забула цей номер запису.

Вона пам’ятає час прийому, має всі потрібні документи, але їй кажуть: «Немає номера — не можемо вас прийняти».

Вона хотіла б зайти у свій електронний кабінет і подивитися номер, але не може — бо бази знову “лежать”.

Здавалося б, від Пенсійного фонду насамперед очікувалося б розуміння й людяності.

Але ні: немає номера — немає й прийому.

Та найцікавіший момент стався тоді, коли настав час цього прийому.

Звісно, ніхто не зайшов, і мати дитини намагалась пояснити, що це саме той час, на який вона була записана.

Але це не стало аргументом для фахівця Пенсійного фонду.

Довелося на місці брати новий номерок і, з маленькою дитиною на руках, чекати у класичній, традиційній черзі.

Так, ви можете сказати, що це — поодинокий випадок.

Але я можу розповідати такі історії нескінченно.

Просто зараз є купа проблем, які відчувають сім’ї дітей у процесі оформлення інвалідності.

І ці проблеми виникають на кожному етапі — від і до.

Це не схоже на процес допомоги. Це схоже на процес боротьби.

Хіба так це має бути?

І водночас люди, від яких очікувалось, що вони безпосередньо займатимуться цими питаннями, — обговорюють.

Обговорюють обговорення. І навіть обговорюють, коли будуть обговорювати обговорення.

Так, я розумію: зробити українську термінологію безбарєрності — це важливо.

Але давайте займемось цим тоді, коли барєри на місцях будуть хоча б частково прибрані.

Дякую за увагу.