Сергій Худа про систему БПР

Експерт з питань старатегічного розвитку реабілітації в педіатрії, амбасодор з безбар’єрності при МОЗ, Сергій Худа, висловлює свою думку з приводу системи БПР в Україні.

Я, звичайний фізичний терапевт — відповідаю.

Написано гарно. Щиро. І навіть переконливо — якщо не думати надто довго.

Але давайте все ж подумаємо.

Аргумент "система недосконала, але хоч щось" — це класичний захист будь-якого неефективного інструменту. Ним можна виправдати будь-що. Погану дорогу, яка хоч якось веде. Ліки, які хоч не вбивають одразу. Систему, яка хоч формально існує.

Питання не в тому, чи є БПР кращим, ніж нічого. Питання в тому — чи є він кращим, ніж те, що могло б бути на його місці.

І ось тут стає цікаво.

Нам кажуть: "фахівці, які хочуть вчитися — вчаться і так." Окей. Погоджуюсь. А тоді для кого система? Для тих, хто не хоче? І ми справді вважаємо, що людина, якій байдуже на якість своєї роботи, раптом перетвориться на відповідального фахівця, бо мусить назбирати 50 балів на рік?

На мотивацію не схоже.

Професійна культура. Так, вона важлива. Так, "я 20 років так працюю і нічого" — це проблема. Але культура не виховується примусом збирати бали. Вона виховується середовищем, менторством, якістю освіти, прикладом лідерів спільноти. БПР у його нинішньому вигляді до жодного з цих механізмів не має жодного стосунку.

І ще одна деталь, яку чомусь оминули.

Поки ми обговорюємо, чи достатньо відповідальні фізичні терапевти у своєму саморозвитку — школи остеопатії спокійно акредитовані як провайдери БПР. Ось такий факт. Виходить, що система, яка мала б підтримувати доказову практику, одночасно легалізує псевдонаукові напрямки через той самий механізм балів.

І після цього нам пропонують зосередитись на "внутрішній потребі до навчання"?

Я за внутрішню потребу. Обома руками. Але внутрішня потреба не виникає в системі, де форма важливіша за зміст, де бал з остеопатії прирівнюється до балу з доказової медицини, і де найсумлінніші фахівці втомлюються не від браку знань, а від браку часу — бо він іде на звітність.

Тому питання не "чи хочуть фахівці розвиватися". Питання — чи допомагає їм у цьому система, чи заважає.

І відповідь на нього залежить не від нашої готовності прийняти "незручну правду". А від нашої готовності її назвати вголос.