Прогалини в доказах не є пустотами

Ми часто говоримо про систему «Світлофор» Іони Новак, де втручання розподіляються на зелені, жовті та червоні: методи, які варто використовувати, ті, до яких ставлення має бути обережним, і ті, які точно не варто. Я вважаю це правильним орієнтиром. Але, якщо чесно, велика частина того, що ми робимо з дітьми щодня, у тій системі просто відсутня. Не в червоній зоні, не в зеленій. І цією прогалиною охоче користується індустрія псевдотерапії.

Що робити з такими підходами? Є два варіанти, які я б не радив. Перший: «доказів немає, отже, абсолютно не можна». Тоді ми залишаємо дітей із тяжкими руховими порушеннями, з рідкісними захворюваннями та інші вразливі групи без важливих інструментів терапії. Другий: «доказів немає, отже, можна що завгодно». Тоді виходить, що ми експериментуємо на дітях і називаємо це... та всі по-різному називають.

Є третій шлях, і саме його я можу рекомендувати. Ми справді багато чого ще не знаємо, але знаємо теж чимало. Навкруги будь-якої прогалини лежать принципи моторного навчання: дитина рухається сама, активно, багато разів і заради конкретної задачі. Лежать докази для окремих активних інгредієнтів, навіть якщо метод у цілому не вивчали. Лежать дані з інших груп дітей. Лежить базова фізіологія і роль активного рухового досвіду в нейропластичності.

Тому коли я планую щось робити з дитиною на занятті, у мене є чотири питання до себе. Чи правдоподібний механізм? Чи узгоджується підхід із тим, що вже доведено про моторне навчання? Чи є докази для його компонентів? Чи вимірюю я результат у власній практиці?

І тут сіра зона (методи, про які досліджень мало або нема) розпадається на дві дуже різні частини.

Є підходи, які прямих досліджень не мають, але складаються з інгредієнтів, які такі дослідження мають: дитина активна, рух функціональний, повторень багато, ціль поставлена разом із родиною, результат вимірюється. Це ще не доводить ефективності самого методу. Але його логіка не суперечить тому, що ми вже знаємо про моторне навчання, і тому такий підхід можна розглядати як гіпотезу, яку варто перевіряти. Його можна застосовувати, чесно визнаючи невизначеність, поки наука його наздоганяє, і, в ідеалі, допомагати їй наздогнати. І бути готовим, що наздожене вона з поганою новиною: правильні інгредієнти самі по собі ефективності не гарантують.

І є підходи, які не мають досліджень і водночас побудовані на протилежному: дорослий рухає дитиною, тренуються ізольовані реакції поза функціональним контекстом, результат оцінюється «на око». DMI та Cuevas Medek стоять саме тут. Тут же краніосакральна терапія, остеопатичні техніки і рефлексотерапія як лікування рухових порушень. Тут же масаж як основне втручання при ЦП (сподіваюсь, уже мало хто так робить). І тут же метод Козявкіна: маніпуляції на хребті як шлях до моторного розвитку, для якого за десятиліття існування так і не з'явилося переконливих рандомізованих доказів. Для всіх них проблема не лише у відсутності досліджень: вони погано проходять уже перші два фільтри. Проблема в підході. І жодна кількість позитивних відгуків цього не змінить.

Непрямі докази рідко дають остаточну відповідь. Але напрямок вони показують досить надійно. Питання лише в тому, чи готові ми чесно перевіряти свої улюблені методи цими фільтрами і відмовлятися від них, коли вони не проходять.