Відповідь дослідників щодо DMI
2026
У Pediatric Physical Therapy опубліковано відповідь групи провідних дослідників світу (Новак, Морган, Даміано, Дюсінг, Бойд та інші) щодо Dynamic Movement Intervention (DMI): методу без жодного доказу ефективності, який активно продають у світі і який уже підхопили деякі фізичні терапевти в Україні.
Автори пишуть про те, що варто знати сім'ям і колегам, з чим особисто я погоджуюсь на 100 відсотків.
Батьків, які обирають DMI або інші подібні методи, легко зрозуміти. Батьки завжди хочуть найкращого для своєї дитини і коли дитина має рухові труднощі, кожен новий рух здається доказом, що метод працює. Але саме тут потрібна обережність і чесність з боку професіоналів, щоб усі учасники реабілітаційного процесу розуміли, що є причиною, а що наслідком.
Насамперед треба знати, що науковці та клініцисти системно перевірили бази даних MEDLINE, CINAHL, Embase і Cochrane. І що ж: жодного дослідження ефективності DMI не виявлено. Є лише думки клініцистів, як не дивно, пов'язаних із навчанням DMI, і відгуки родин. Також DMI не входить до жодного клінічного керівництва з ЦП чи інших нейромоторних станів.
Справа в тому, що прогрес дитини не завжди є результатом терапії. Дитина росте, дозріває нервова система, змінюється тіло. Відрізнити ефект методу від природного розвитку можна лише в контрольованому дослідженні. Показовий приклад: в одному з опублікованих відгуків про DMI поруч із терапією згадується введення стовбурових клітин, і що саме дало зміни, з'ясувати неможливо.
Нейропластичність працює в обидва боки. Мозок закріплює те, що повторює, незалежно від того, корисно це чи ні. Саме тому сучасні підходи тренують функціональні задачі в реальному контексті, а не ізольовані компоненти руху. І навіть якщо змінюється тонус чи з'являється окрема реакція, це ще не означає, що дитина краще сидітиме за столом, гратиме, пересуватиметься вдома. Навпаки, закріплення патернів руху, не пов'язаних із функціональними задачами, може нашкодити мобільності.
Час не повертається. Раннє дитинство є періодом найбільших можливостей мозку. Години, віддані методу з невідомою ефективністю, це години, забрані у методів, які дійсно працюють.
Модель доказової практики люблять малювати табуретом на трьох рівних ніжках: дослідження, досвід клініциста, цінності родини. Автори пропонують точнішу картину, піраміду. Досвід і цінності необхідні, але вони стоять на фундаменті наукових доказів, а не замінюють його. Коли фундаменту немає, як у DMI, решта висить у повітрі і не дає передбачуваного результату.
Немало питань стосується безпеки самого методу і ресурсів, а саме грошей. Те, що про шкоду не повідомляли, не означає, що її немає. Рідкісні небажані ефекти видно лише у великих і тривалих дослідженнях, яких для DMI не існує. Зате витрати відомі точно: родини платять за терапію, терапевти платять за сертифікацію та обладнання. Єдине, що в цій схемі виміряно надійно, це гроші.
Цікаво, що захисники DMI заявили, що не мають жодного конфлікту інтересів і в той же час вони і навчають методу іпродають обладнання і надають послуги DMI. Читач має право знати, що основні захисники методу мають від нього пряму вигоду.
Висновки такі: правильний порядок речей це спочатку дослідити, потім впроваджувати.
Особисто я б не хотів, щоб Україна в черговий раз ставала місцем для безконтрольних експериментів над дітьми з інвалідністю.
Родини заслуговують на чесну інформацію про актуальні методи терапії для їх дітей.
Ознайомитися з листом повністю можна за посиланням:
