Чому пишу про те, що не працює

Мої добрі колеги часто радять мені писати більше про те, що працює в реабілітації, а не про те, що не працює.

І в цьому є своя логіка. Краще висвітлювати методи з реальною доказовою базою, ніж ненароком робити «рекламу» тим підходам у реабілітації, що не мають жодних доказів і ближчі до шарлатанства. Бо навіть якщо згадуєш щось у негативному ключі — це теж певним чином реклама.

Частково я з цим згоден.

Але сьогодні на прийомі в мене знову трапилася ситуація, яка змусила замислитися.

До мене прийшла сім’я з дитиною. Вони запитали мою думку щодо одного методу хірургічного втручання. В інтернеті вони побачили красиві пости про цей метод, які створили в них враження, що саме він може допомогти їхній дитині.

Але я знаю цей метод давно. І знаю, що це — чисте шарлатанство.

Я пояснив їм, як саме відбувається маніпуляція в цьому випадку.

Їхня реакція була двоїстою: з одного боку — смуток, адже їхні надії не справдилися.

Але з іншого боку — вдячність за чесність. Вони почули правду і зрозуміли, що дитині це не потрібно і скоріше нашкодить аніж принесе користь.

Я розумію, що набагато приємніше читати стрінку фахівця, де все суцільно позитивно і яскраво.

Але реальність не така.

Сім’ї, які виховують дитину з інвалідністю, щодня стикаються з численними викликами.

І один із них — зробити правильний вибір у реабілітації для своєї дитини.

Я вірю, що коли в блозі звучать не тільки історії про працюючі методи, але й чесно розповідається про те, що не працює і чому саме, — це допомагає батькам уникнути розчарувань і стати на правильний шлях.

І саме це — одна з головних причин, чому я продовжу.